Олександр Ярема

Коментарі на тему “Приміське аграрне виробництво і сільська місцевість агломерації: минуле і сьогодення”.

Не завжди держава існує у тих межах де була проголошена незалежність.
Трагедією для народу є те, коли ці межі міняються

Галичина належала до найцікавіших, з національного погляду, територій Європи. Можна навіть впевнено сказати, що в Європі не було іншої подібної величиною території площею 55700 кв.км і з числом населення у 5.8 млн людей, де панували б такі складні етнічні відносини. Хоча в Галичині українці становили виразну більшість, однак, у дослідженнях вікової колонізації та асиміляції сюди переселювались поляки, жиди й нечисленні німці. До сьогоднішнього дня побутує серед польського населення твердження про так звані «Креси». Про «Креси» згадував у своїх творах відомий польський письменник Генріх Сенкевич, що «тут кріпнуть серця», а Вінцент Поль, як про «край медових і молочних рік». Етнічні відносини в Галичині зазнавали послідовної еволюції, зокрема, протягом останніх десятиліть внаслідок інтенсивних асиміляційних і еміграційних процесів. А от як згадують мої земляки, етнічні українці з Надсянської землі (із книги спогадів Юрія Борця «З найкращими»): «…до війни родина Лібовичів дуже добре господарювала на своїх вісьмох моргах землі і добре жили. У них були дві корови, кінь, великий сад, а решта землі була під ріжною городиною, яку вони щодня продавали у Перемишлі на ринку і заробляли добрі гроші. Пані Лібович мала свій секрет, як із свіжого молока одержати більше свіжої сметани, на чому був найбільший прибуток. Родина дала дітям добру освіту, побудували гарні будинки і задумували купити ще два морги землі». Це все було на лівобережній частині Сяну. А що було по правий бік, під совєтською окупацією? «Відвічна туга за землею, вроджена українському хліборобові, в умовах більшовицької дійсності щезла відразу мов дим» – згадує у своїй праці відома організаторка жіночого руху на Україні і світі Мілена Рудницька. Українська аграрна продукція, вироблена на цих західноукраїнських теренах, користувалася надзвичайно великим попитом і навіть експортувалася під брендом українського, з гарантованою якістю і новизною.

Прихід більшовизму на Західну Україну створив передумови для зустрічі двох культур, двох світів, в яких діють інші моральні, політичні й економічні закони. До першої світової війни все цивілізоване людство мало одну мораль, однакові етичні критерії. Світ став розбитим на дві ворожі системи, між ними не могло бути порозуміння, бо в них згубилося спільне значення основних понять. Жодна держава так не мучила своїх підданих, як більшовицька, що мучить не тільки тіло, але й душу в найглибших її глибинах. Це чортівський млин, що меле людей. Як не сьогодні, то завтра, як не завтра, то післязавтра на кожного має прийти час загибелі.

Війна у вересні 1939 року між Німеччиною і Польщею внесла щось несподіване і нове у буденне, сіре й одноманітне, встановлене більшовицькими канонами і тероризоване при найменших відхиленнях від приписів «совєтської моралі». Це нове було таке незрозуміле й неясне, як і безперспективне, але воно вносило в душу кожної свідомої людини незнані почуття, що породжували тривогу, множили думки серед запліснявілого болота остогидлої пропаганди. Ці передчуття справдилися. «Тюрма народів», перейшовши кордон Польщі та окупувавши Західну Україну, поглинула той світ, в якому обдарована молодь могла по закінченні високих шкіл продовжувати навчання за кордоном – в Парижі, Берліні, Відні та інших містах Європи, і ізолювала цей закуток Європи від світу. Почалось нищення духовної культури і набутих історично-мистецьких пам’яток. Про християнські життєві засади мови не могло бути. Моєму поколінню було обіцяно «щасливе» життя при комунізмі: безтурботне життя, без релігії, без заповідей Божих. Натомість був виписаний так званий «моральний кодекс будівника комунізму». І все це вбивали в голови молодого покоління, а старше, яке пам’ятало довоєнні часи, було розгублене, боячись не зашкодити своїм дітям досягти хоч якогось успіху у цій жахливій державній системі. Більшість місцевого населення вела подвійний спосіб життя: йшла в підпілля, отримувала освіту від учителів, які ніколи не сприймали засад і моралі «совєтської освіти», у різний і жахливий спосіб старалася емігрувати в іншу країну, хоч на це не було ніяких сприятливих можливостей. І так виростало нове покоління населення у пострадянському просторі. На сьогоднішній день ми ще досі маємо відлуння отого безбожного існування. А хіба можна було переживати ті страхіття (голодомор, репресії, страти. виселення, депортації та заслання, тюрми і грабунки) без звертання до Всевишнього ради спасіння?

Лише згадати про так званого, і мабуть вигаданого, «Павлика Морозова», який здав енкаведистам свого діда за те, що дід був добрим господарем і зберіг для наступного засіву трохи зерна, а зерно треба було здати державі–«мародерці».

А скільки невинних смертей ми пережили… і Катинь, і Бабин Яр, і Майданек, і Освєнцім, і Гулаги Сибіру та насильне переселенні нашого братнього населення (українців і поляків) з територій Закерзоння та Галичини і Волині. Тільки пам’ятниками, книгами та фільмами можемо нагадувати людству про ці трагічні події.

В обіході ходить слово «корупція». Треба називати так як воно є в дійсності: «злодійство» – обкрадання ближнього через незаконне привласнення чужого майна, заощаджень у банках, землі, природних земних запасів, лісів та просторів. За таке обкрадання не має бути пощади Божої.

З волі Божої людина стала господарем і власником усіх земних багатств. А щоб вона могла вільно і спокійно використовувати дані дари та для свого добра, то на сторожі приватної власності завжди було цивілізоване законодавство, яке ніхто не мав права порушувати. Коли політики переступають свої повноваження, фальшують вибори, стріляють по демонстрантах, проводять незаконні арешти, катування в’язнів й т.д., засудження таких беззаконь не може розглядатись без втручання прогресивно налаштованих і патріотичних згромаджень та особистостей, і, навіть, церкви. З цього приводу можна привести безліч гуманних прикладів на реагування духовних діячів на такі ганебні історичні факти.

Наш вірний друг і наставник, щодо формування держави України, поляк Збігнев Бжезінський, ще на початку 90-х років розробив так звані фази посткомуністичної трансформації. На думку п.З.Бжезінського, перша фаза (15 років) повинна була забезпечити демократичні зміни, створення нових інституцій і провести приватизацію; друга фаза (3-10 років) мала би забезпечити стабілізацію та перетворення в економіці, а третя фаза (5-15 років) полягала у забезпеченні стабілізації та економічного піднесення. Отже, те що відбувається в Україні сьогодні, частково, відповідає цим фазам.

Верховна рада прийняла закон про ринок землі. Із історичного пережитого знаємо, що воля і права людей це основа економічного зростання. Все цивілізоване суспільство визнає ринок землі, окрім Таджикістану, Північної Кореї та цілого ряду держав з тоталітарним режимом. Нам знову в черговий раз окрема частина парламенту на чолі з їх лідерами хочуть нав’язати те, що наші діди і батьки уже проходили. Земля була найходовішим товаром. Аби за Австро-Угорщини чи Польщі можна було купити землю, то треба було мати відповідний капітал. Якщо селянин не мав ні землі, ні грошей, то відносився до найбіднішого прошарку населення. А тому для свого благополуччя люди змушені були їхати на заробітки до США, Канади, Австралії з метою заробити грошей для викупу землі у себе на Батьківщині, примножуючи земельні багатства на чужині. Якщо селянин мав у власності землю, то він міг отримати і грошову позику на якусь корисну підприємницьку справу, заклавши власну землю у банківські структури. І ринковий процес ішов. У такому процесі і домінував ринок землі. Все крутилося навколо землі.

А що відбувалось уже за роки Незалежності України…

Ще на початку проголошення нашої Незалежності, у 1992 році, відомий львівський професор-урбаніст Богдан Черкес у своїй науковій праці «Місто і аграрне середовище» подав актуальні рекомендації на тему економічної стратегії не тільки Львова, а, взагалі, цілого краю і зазначив, що: «На сьогоднішній день навколо великих міст формується виробничо-територіальне утворення – приміські агропромислові комплекси. Вони є частиною агропромислового комплексу країни, мета якого сформована була ще в середині 60-х років. Агропромисловий комплекс включає: сільське господарство, яке створює матеріальну основу агровиробництва (всі категорії господарства, підсобні господарства населення і промпідприємств, колективні сади і городи); галузі, які обслуговують сільське господарство (сільське будівництво, сільгоспмашинобудування, сільгоспхімія, транспорт і т.д.); підприємства, які займаються переробкою сільськогосподарської продукції; соціальну інфраструктуру, що формує умови життєдіяльності головного двигуна прогресу АПК – людини (житло, культурно-побутове і медичне обслуговування, дороги і т.д.). Все ж формувалося і наставлялося на правильний шлях розвитку України. Нам допомагали і присилали гуманітарну допомогу у вигляді сільськогосподарської техніки і запасних частин до неї. І що думаєте з цього вийшло? Доморощені керівники новосформованої влади зуміли все розпродати, а те що вже не продавалося, видавалося у вигляді зарплати для працівників АПК. В такий спосіб село і сільське господарство були доведені до жалюгідного вигляду. Знаю, що працівникам об’єднань «Сільгосптехніка» зарплату видавали у вигляді окремих «гуманітарних» запчастин до тракторів чи комбайнів, Люди не знали що з тим робити, та й везли ці дорогоцінні деталі на продаж у Польщу. Лише на Львівщині були розпродані і розграбовані такі потужні промислові промпідприємства як «Львівсільмаш», «Автонавантажувач», цукрові заводи, овочеві фабрики, млини, молокозаводи, сирзаводи та молочні ферми, заготівельні бази і плодоконсервні заводи, нафтопереробні заводи, об’єднання «Сільгосптехніка», підприємства міндобрив та ін. У людей бракує елементарної заохочення до раціоналізаторських видумок та ідей. Треба ж було іти майже 30 років, щоб зрозуміти суть і зміст створення об’єднань територіальних громад. Для чого ж тоді наука, грамотні і корисні поради, якщо на передньому плані управлінських структур появилися так звані «рішали», які вирішували як те, чи інше підприємство, довести до банкрутства і викупити його за безцінь і скористатися із земельних ділянок, інколи з безграмотним цільовим використанням. І таж проблема із селянськими паями: не допомогти селянам, а зробити їм так, аби вони позбувалися своїх вистражданих важкою працею паїв. І все це робиться з допомогою наших «доморощених містобудівників» – «рішал». Містобудівна документація, яка подається на розгляд, не завжди відповідає тим вимогам, які потребує суспільство, громада чи населений пункт. Окрім цього, розгляд не завжди є об’єктивним і досить часто побудований на «договорняках». У складі містобудівних рад появляються випадкові члени, дуже далекі від насущних урбаністичних проблем.

В кінцевому результаті містобудівну документацію громада одержує таку, яка легко перетворюється на макулатуру, бо реалістично не відображає тих проблем, які мали б вирішуватися для економічного зростання краю. Це виразно засвідчує порушення законодавства у дотриманні вимог генеральних планів, схем планування окремих територій районів та областей. Спеціалісти з розроблення містобудівної документації досить часто вирішують проблеми, того чи іншого населеного пункту, так, як їх заставляє проектувати зацікавлена сторона, інтереси якої не співпадають з інтересами громади в цілому. Громадські слухання досить часто відбуваються при обмеженій кількості присутніх або складаються з присутніх, що відстоюють лише інтереси зацікавленої сторони. Це все приводить до корупційних складових сьогоднішнього дня.

Що ж в такому випадку робити?

Здавалось би, що у багатших країнах люди живуть щасливо… За щастям до таких країн почали їздити і наші люди. Важко працюючи, на так званих заробітчанських роботах, не задумуються над тим, що їхнє досягнуте багатство в цих країнах породжує ряд інших проблем на рідній землі: і національних, і родинних, і особистих і які неможливо розв’язати суто економічними та фінансовими засобами.

Наскільки ми розуміємо роль і місце матеріального чинника у нашому житті? На це однозначної відповіді отримати не можемо. Найбільшим злом сьогодення все ж таки є прояви корупції. Корупційну дію вчиняють не тільки ті, що вимагають хабара, але й ті, які пропонують його. Хабарництво є великим гріхом, який порушує гармонію між людьми і віддаляє їх від шляху до покращення життєвих умов..

Беручи до уваги всі виклики на події сьогодення, а саме щодо Закону про ринок землі, хочеться зробити висновок, який я, особисто, пропоную. Він може бути, як об’єктивний, так і суб’єктивним. Робіть і свої висновки. І так…

Висновки:

має запрацювати принципове тестування спеціаліста: чи він дійсно спеціаліст  в урбаністичних питаннях, чи просто «рішало».

«рішали і смотрящіє» мають відійти у забуття, бо там де сильна громада, то там дуже легко скрутити їм голову.

юридично має бути все обґрунтовано і має принципово запрацювати податкова служба. Бо той хто захоче продати свою землю за вигідною ціною має сплатити і більший податок.

має бути присутнім менеджмент у земельних відносинах, надавати грамотні консультації власникам землі як вигідно її продати, чи здати в оренду. Такими менеджерами можуть бути урбаністи і землевпорядники.

зробити аналіз по розкраданню земель та обкраданню сільських та міських громад. Злодії і їх поплічники мають сидіти в тюрмах.

терміново треба створювати наглядові ради з компетентних і активних спеціалістів та представників громад.

треба звільняти чиновників, які своєю діяльністю заплямували  клятву службовця. Якомога зменшити їх кількість, а замінити їх менеджерами-професіоналами, щоб відбити інтереси «рішалам».

якщо проводити різного роду конкурси, то до складу журі підбирати професійних фахівців, які своєю діяльністю заслуговують на те, щоб вони виносили правильний вибір. Склад журі треба їх тестувати..

заборонити продаж державної і комунальної землі.