Право на місто: змінювати місто, змінювати себе

Право на місто: змінювати місто, змінювати себе

«Право на місто є чимось значно більшим, ніж індивідуальна свобода доступу до міських ресурсів: це право змінювати себе, змінюючи місто. Більше того, це колективне, а не індивідуальне право, адже ці трансформації неминуче залежать від здійснення колективних повноважень формувати процеси урбанізації. Я хочу показати, що свобода творити і перетворювати наші міста і нас самих є одним з найцінніших, але водночас найбільш знехтуваних прав людини,» — пише Гарві Девід у статті «Право на місто». В Україні активний суспільний діалог на тему управління містом із залученням громадян ініціював проект під такою ж назвою  «Право на місто» — спершу, вкінці 2015-го, у Києві, а недавно, 17-23 квітня, у Львові. Тут в його рамках відбувся Тиждень охорони пам’яток: низка заходів була зорієнтована на всіх зацікавлених пам’яткоохоронною проблематикою і націлена на пошук ефективної стратегії збереження історичної спадщини й оновлення міст із залученням його мешканців.

Від опозиції до координування

Проект «Право на місто 2» у столиці Галичини реалізували Львівська міськрада (зокрема Департамент розвитку) спільно з Департаментом містобудування та архітектури КМДА, аналітичним центром CEDOS, Центром міської історії Центрально-Східної Європи, Гуманітарним факультетом УКУ, за підтримки Charles Stewart Mott Foundation, Німецького товариства міжнародної співпраці GIZ, Представництва фонду ім. Г.Бьолля в Україні й за медіапідтримки порталу «Твоє місто», MISTOSITE, ЛКП «Агенція з підготовки подій». На захід до Львова з’їхались представники з понад десятка історичних міст, до прикладу, Полтави, Одеси, Чернігова, Кам’янця-­Подільського, Івано-Франківська, Ужгорода, Києва. 

Усі погоджуються, що автентична архітектура творить унікальний характер і образ міста ― у цьому її цінність. Водночас єдиного бачення щодо її призначення в сучасному полісі нема, зокрема і в середовищі професійних архітекторів. Скажімо, у Львові дехто ратує за мораторій на будівництво в зоні ЮНЕСКО (бо, пояснює, не вміємо цивілізовано поводитись і лише руйнуємо давнє місто Лева, що, зрештою, належить не тільки львів’янам, адже є об’єктом Світової спадщини ЮНЕСКО), інші вважають, що місто як динамічну систему не можна «заморозити» (бо це означає визнати свою неспроможність управляти процесом його розвитку й наче «зупинити завод», який потім годі запустити знову). Чутливим до цієї проблематики є постмайданне українське суспільство: численні порушення, скандальні забудови, зруйновані історичні об’єкти зневірили громадян у можливості розвитку міста без вседозволеності великого капіталу, підірвали довіру до влади. У цій непростій ситуації, вважають організатори проекту «Права на місто», важливо перейти від тотальної опозиції щодо змін у місті до діалогу про ці зміни, а відтак ― і їх координування. Потенційні учасники діалогу — це управлінці/чиновники (на рівні держави, міста) й комунальні служби, підприємці та інвестори, архітектори і реставратори, виші та медіа, мешканці й громадські активісти. Кожна сторона певним чином впливає на життя міста, тож, очевидно, варто говорити й про зворотний бік права на місто ― обов’язки щодо нього.

Активісти, які вважають своїм завданням збереження історичного середовища Львова, під час Тижня, на конференції, провели акцію — продемонстрували плакати із зображеннями втрачених історично цінних об’єктів (як лічниця Шептицького чи будівля на Чайковського, 31) й апелювали до чиновників ЛМР, зокрема Юліана Чаплінського та Лілії Онищенко-Швець. Куратор проекту «Право на місто» Катерина Гончарова («УкрНДІпроектреставрація», Київ) говорить:

— У Львові в активістів дуже сильна позиція, і це, звичайно, добре, що мешканці борються за своє місто, але іноді така активність стає надто маргіналізованою: не можна не дозволяти іншим говорити, якщо хочеш висловитись сам. Але ці прості правила перемовин іноді не діють. Можливо, люди надто довго не були почуті, почувалися, як волаючий у пустелі, і зараз їм вкрай потрібно висловити свою думку. Це загальна трагедія для України, коли всі кричать, і ніхто нікого не чує. Це ми мали й у Львові, зокрема на круглому столі (хоча перша його половина була успішна, як і семінар для практиків зі збереження культурної спадщини). Зараз важливо дослухатись до практиків, адже на часі новий ЗУ «Про охорону культурної спадщини». Загалом нині чи не всім зрозуміло, що не можна покладати відповідальність на когось іншого: кожен має взяти на себе певну її частку. Ані активісти, які роблять надзвичайно важливу справу, ані владні структури з відповідними важелями, ані фахівці, що мають експертні знання, ані бізнес, який часто використовує пам’ятки як економічний ресурс, — поодинці  нічого не зможуть зробити. Треба разом шукати, формувати спільну візію «куди ми йдемо». Якщо хочемо накласти мораторій на нове будівництво в історичному середовищі, спробуймо усвідомити наслідки такого кроку ― не лише для міста як суб’єкта відносин, а й для мешканців, зокрема тих, які живуть в історичній частині. Якщо ж прагнемо розвивати центр міста виключно як бізнес-ресурс, то подумаймо, як довго він зможе проіснувати без збереження автентики, старовинних каменів, патини часу?.. Така позиція, думаю, має бути відправною точкою, з якої можуть початись якісь зрушення.

Від інформування до розуміння

Конференція 17 квітня була якісним і дуже концентрованим інформуванням про українські реалії та закордонний досвід збереження культурної спадщини й оновлення міста. Роль містян і приватних інвестицій у цьому процесі вкрай важливі, адже, як свідчить практика, жодна держава, місто не здатні самотужки забезпечити збереження всіх пам’яток. 

У світі є по-різному. Так у Німеччині, за словами Іріс Гляйхман (екс-керівник проекту GIZ «Муніципальний розвиток та оновлення старої частини міста»), інвестувати у збереження пам’яток громадян стимулюють через зменшення податкового навантаження, активне інформування про те, як це робити, залучення мешканців у дорадчі органи із реставрації. У США партисипації громадян сприяють історичні традиції інституту приватної власності, перебування об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО у приватній власності (як резиденція Т.Джефферсона), розвинена фахова освіта. Велика частина реставраційних проектів там реалізовується із приватної кишені, за участю громади, тож кожен проект вважається її досягненням, розповіла Катерина Гончарова. Але й на Заході не все просто ― засвідчує приклад румунського Сібіу. Це одне з найкраще збережених середньовічних міст регіону, і процес його оновлення у 2000-х виявив чимало проблемних моментів (що нагадує українську ситуацію): брак грошових ресурсів, кваліфікованих проектантів і виконавців проектів, низький рівень свідомості мешканців, суперечливе законодавство, забюрократизованість процесу отримання дозволів на будівництво, реставрацію. Ситуацію вдалося поліпшити завдяки підвищенню кваліфікації, роботі спеціалістів із громадою, законодавчим змінам, розповів Міхаель Енгель із GIZ. У цьому контексті важливо, що на відміну від Румунії в Україні існує можливість співфінансування реставрації пам᾿яток, що перебувають у приватній власності, з боку бюджетів міста або держави.

Загалом в Україні у галузі охорони культурної спадщини, як констатують фахівці, відсутні стратегічне бачення і комплексний (інтегрований) підхід до просторового розвитку міст (з урахуванням економічного, екологічного, соціального факторів тощо, як це є на Заході), ефективне правове й інституційне забезпечення цього процесу. Скажімо, законодавчо обґрунтована потреба в Історико-архітектурному опорному плані (базовий документ в рамках генплану для роботи в історичному середовищі, що дає загальну характеристику об’єктів нерухомої культурної та природної спадщини) на практиці нереалізована. У Києві, Львові на сьогодні такий документ не затверджено.

Василь Петрик з Інституту архітектури Львівської політехніки вбачає у цьому велику проблему для Львова. Як і у відсутності Плану й органу управління об’єктом Всесвітньої спадщини у місті Лева, археологічного нагляду, ліквідації ДІАЗ у Львові, безвідповідальності органів влади, наслідком чого є  руйнування історичного ареалу.

До актуальних проблем начальниця управління охорони історичного середовища ЛМР Лілія Онищенко-Швець додає брак фахівців-реставраторів (зокрема металу, скульптури), недостатнє спілкування з мешканцями історичних будівель. За її словами на ремонтно-реставраційні роботи стабільно виділяється фінансування з державного і міського бюджетів, чимало вдалося втілити завдяки міжнародній співпраці, зокрема з GIZ, польськими партнерами в рамках проекту «Спільна спадщина» (зокрема консервація настінних розписів Костелу єзуїтів). Є й приклади партисипації, як-от реалізований спільно з містянами проект упорядкування внутрішніх двориків чи реставрації брам із 30-відсотковим фінансовим внеском від місцевих мешканців. Водночас є значна проблема ― відсутність можливості фінансування розробки проектних робіт щодо частин і елементів пам᾿яток (а не цілого об᾿єкта). Для прикладу, виготовити проектну документацію для подальшого фінансування реставрації балкона або даху нема можливості, а більшість пам᾿яток Львова частинами перебувають у володінні різних власників, переважна частка з яких не може дозволити собі повністю оплатити реставраційні роботи. 

Українці лише вчаться реалізовувати своє право на місто, шукають-випробовують різні форми участі в управлінні містом (Іван Винницький із CEDOS називає чотири рівні: інформування, консультування, співпраця, делегування). Зрозуміло, грабель на цьому шляху не уникнути. Трапляється, деякі пам’яткоохоронні ініціативи сходять на нуль (як приклад, кампанія на захист Гостинного двору в Києві, на місці якого мав постати торговий центр, ― зараз будівля руйнується, а громада не дійшла згоди щодо її долі), інколи активісти, не маючи відповідної підготовки, приміряють на себе роль експертів-монополістів або стають лобістами певних проектів. Загалом увага українського соціуму до збереження пам’яток є точковою, а системного розуміння цінності історичної спадщини ― немає; громадяни є радше реактивною, а не проактивною силою в міському управлінні, резюмувала Владислава Осьмак із НаУКМА. Звичайно, найкращий ефект має ангажованість містян на всіх етапах управління містом (визначення порядку денного, обговорення і прийняття рішень, їх моніторинг, перегляд): це підвищує рівень свідомості, емоційної «прив’язаності» до певної локації, відповідальності за проекти.

Від дискусій до втілення

Безпосереднім втіленням принципу партисипативності на Тижні став проектний семінар. Під керівництвом фахових модераторів (Ольга Заречнюк, Олександра Сладкова, Влодко Зотов, Ірина Янів, Божена Закалюжна) працювало 5 груп за такими напрямами, як оновлення житлових приміщень пам’яток архітектури для побутових потреб, нежитлових — для потреб бізнесу, нове будівництво та громадські простори в історичному середовищі й ревіталізація індустріальних об’єктів. 

Це був брейнстормінг, у результаті якого напрацювали низку рекомендацій для міста і держави. Їх підсумували в резолюції, котру презентували 23 квітня. Серед пропозицій, наприклад, такі: створити систему сертифікації архітекторів-реставраторів, будівельну поліцію (для оперативного реагування на порушення і проведення демонтажу самовільного будівництва та реконструкції), розробити положення про громадські простори, створити посаду головного садівника міста. Інші рекомендації стосувались механізмів розроблення/погодження науково­проектної документації з реставрації окремих елементів об’єктів спадщини житлового фонду міста, обов’язкової дольової участі фінансування реставраційних робіт, а також зміни структури, форми та змісту охоронних договорів, виконання умов яких давало б власникові можливість претендувати на співфінансування реставраційних робіт з боку бюджету міста чи держави. Позитивні зміни учасники семінару пов’язують із децентралізацією владних повноважень (прийняття рішень локального рівня виключно місцевою, а не центральною владою, затвердження реєстрів пам’яток місцевого значення на місці). Щодо нового будівництва в історичному середовищі, робоча група запропонувала розробити мапу нового будівництва (оцінити потенціал і ризики), посібник із такої діяльності, механізм багатоетапної комунікації з громадою щодо нового будівництва (через оприлюднення намірів, переговори, громадські обговорення, конкурси на відповідальних ділянках ― аж до можливої відмови від будівництва).

Багато говорили про потребу в інформуванні, просвітницьких кампаніях, демонстрації прикладів позитивних перетворень у місті. На противагу «батогам» (санкції до власників, користувачів об’єктів культурної спадщини за порушення, додатковий податок для власників індустріальних об’єктів за відсутність діяльності в пам’ятці архітектури або неналежне її утримання), пропонують додати «пряників» (зменшення податків при застосуванні «зелених» технологій під час ревіталізації об’єкта; щорічні відзнаки найкращих реставраторів, меценатів тощо). Важливими орієнтирами є стратегічний і комплексний підхід: берешся за реставрацію об’єкта чи будівництво на певній ділянці, думай ширше, системніше, поза межами цих об’єктів, — про ревіталізацію чи розвиток кварталу, району. 

Напрацювання Тижня ще свіжі, тож, як кажуть організатори, потребують подальших осмислення й інтерпретації, а тим часом детальніше з напрацюваннями проектного семінару і виступами на конференції можна ознайомитись тут.

Також дивіться відео:

Конференція «Збереження спадщини та оновлення міста» 

Ірина Шутка

04.05.2016

© 2013-2017 Західноукраїнський Архітектурний Портал. Всі права захищено.