ЛКСФ - Культурний феномен минулого, який тільки починаємо розкривати

ЛКСФ - Культурний феномен минулого, який тільки починаємо розкривати

Західноукраїнський портал ЛОО НСАУ й арт-центр Павла Гудімова «Я Галерея» у Центрі архітектури, дизайну та урбаністики «Порохова вежа» до 18 жовтня репрезентують спільний проєкт «Лабіринти ЛКСФ: від тарілки до монументу», що став переможцем міського конкурсу грантової підтримки «Фокус на культуру».

ЛКСФ, або Львівська експериментальна кераміко-скульптурна фабрика — найпотужніше радянське виробництво, знане своїми роботами і вдома, у всьому колишньому Союзі, і навіть за кордоном. Кожен твір, виготовлений на фабриці, є відображенням духу свого часу й інструментом пізнання минувшини. Окрім історичної цінності, фабричні вироби мають і цінність художню.

«Лабіринти ЛКСФ» — своєрідне дослідження про розквіт і занепад фабрики, про діяльність окремих митців, вплив її на тогочасне мистецьке середовище. Керамісти, скульптори, склярі творили понад півстолітню історію ЛКСФ, настав час її розповісти.

— Це вже третій, після «Metropolis. Минулі утопії майбутнього» й «Іван Левинський. Імпульс», проєкт Львівської спілки архітекторів з «Я Галереєю», — каже комісар проєкту Богдан Гой. — Розвиток української архітектури й дизайну не спинився на початку ХХ століття, тож ми вирішили показати, що відбувалося на межі ХХ і ХХІ століть. ЛКСФ є невивченим феноменом, вона не має прямого зв’язку з керамічною фабрикою Левинського, але обидва заклади об’єднує Львів. Фабрика Левинського займалася керамікою, предметним дизайном, пошуком національного в архітектурі й дизайні. ЛКСФ стала містком, який поєднав традицію, котра склалася на поч. ХХ століття, з незалежною Україною. Незважаючи на те, що була ідеологічною — виготовляла солдатів, вождів, вона водночас формувала західноукраїнську ідентичність через створення пам’ятників Іванові Франку, Івану Федорову, вираження у декоративно-прикладному мистецтві тематики гуцулів, Львова, комплексного оформлення інтер’єрів. У свій спосіб, подібно до фабрики Левинського, ЛКСФ шукала власний індивідуальний стиль.

Чому «Лабіринти»? Бо шлях між минулим і сьогоденням не був прямим, а звивистим. Адже ЛКСФ була створена для проведення більшовицької агітаційної роботи, проте Львів трансформував її в унікальне явище, яке суттєво відрізнялося від решти подібних підприємств на теренах Радянського Союзу. Тепер, коли фабрики вже нема, є митці, які стали першою генерацією скульпторів незалежної України.

Виставка відкрита в Центрі архітектури, дизайну та урбаністики «Порохова вежа», бо висвітлює історію монументальної скульптури й дизайну, що, окрім архітектури, теж є сферою нашого зацікавлення. ЛКСФ — це не виробництво посуду з додатковою сувенірною продукцією, а це насамперед підприємство, яке робило монументальну, садово-паркову скульптуру, працювало над комплексним оформленням інтер’єрів громадських об’єктів і благоустрою міста. Тепер, коли постає питання, що робити з монументальною скульптурою радянського періоду, як правильно поводитися з тією спадщиною, акцентування уваги на цій тематиці для нас, архітекторів, є цілком природним.

Почалося ж усе з того, що ЗУАП Львівської спілки архітекторів став заявником на грант львівської міськради «Фокус на культуру». Спілка отримала його і всі питання з організації самого виставкового процесу лягли на її команду. Самим ініціатором проєкту є Павло Гудімов і арт-центр «Я Галерея». Ми підтримали його ініціативу та готові й надалі підтримувати усі класні ідеї, які сприяють вивченню, популяризації українського і, вужче, львівського дизайну, архітектури і персоналій, котрі з ними пов’язані. Грант забезпечив створення експозиції, рекламу і роботу виставки. Левову частку речей для виставки взято з колекції арт-центру «Я Галерея». Експонати також надали Державний архів львівської області, Високий замок, Центр міської історії, Музей етнографії та художнього промислу Інституту народознавства, приватні колекціонери та інші.

У кожному парку, сквері Львова, в антикварних магазинах, на ринках та навіть у родичів вдома можна знайти речі, які виготовлені на ЛКСФ. Пам’ятник Іванові Франку, пам’ятник першодрукарю Івану Федорову, монумент бойової слави на Стрийській — це теж роботи рук майстрів фабрики. Однак мови про саму фабрику, як і представлення її, мало. «Скоро артефакти розійдуться по приватних колекціях і ніхто не захоче продавати — те, що було сміттям, стало золотом. Знецінення дало поштовх зануритися в явище глибше — зазирнути в архіви, розібратися в ненаписаній історії ЛКСФ, віднайти та зібрати її твори», — каже куратор проєкту Павло Гудімов. Курування — це певна драматургія, в якій було задіяно немало людей. Так для фотогенічності композиції «Лабіринтів» використано спеціальне світло, тож кожен кадр, зроблений відвідувачами на виставці, виходить довершеним.

Із ймовірних років появи фабрики на вулиці Мучній — 1946 рік. Тоді відбувається вкорінення післявоєнної ситуації і адаптація Західної України до радянського проєкту. Для створення зв’язків між українською і російською культурами 1949 року на фабриці відливають з бетону Пушкіна. Того ж року за ініціативою Івана Севери, який задумував створення Академії мистецтв, однак дозволили створити Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва, починає працювати спеціалізований керамічний цех. Кафедра скульптури і кераміки інституту розділяється на дві спеціалізовані кафедри і з 1953 року в цеху вже працюють її перші випускники-керамісти. Загалом, для місцевих художників-керамістів фабрика залишалася доброю технічно-матеріальною базою упродовж багатьох років.

У 1956 році — імітація Полтавщини, Косівщини, ще нема індивідуального авторського підходу у творах. У хрущовські часи художники, можна вважати, мають змогу іти в ногу зі світом: вони купують мистецькі книжки і збирають з них власні бібліотеки, обговорюють те, що є топовим у мистецтві.

1962 рік — на фабриці з’являється новий великий склоцех. До Львова запрошують видатного майстра гутництва Мечислава Павловського. Він впроваджує у виготовленні скловиробів технологію XV — XVI століть — венеційську нитку. Скляні сувеніри ЛКСФ вважалися дуже якісними і були дуже дорогими.

Люди на фабриці працювали у три зміни — було 50 столів у керамічному цеху. Величезні пічки (тут була найбільша у Радянському Союзі піч) щодня виплавляли 16 тон скла. «У нас на фабриці була творча республіка. Фактично починаючи від побутових речей: кухня, ванна, їжа і так далі до творчого простору. Ми працювали допізна. Трамваї ходили до першої ночі. А деякі дівчата, хлопці залишалися на цілу ніч», — організатори виставки цитують Василя Гудака.

Найбільший пам’ятник у Львові — пам’ятник Іванові Франку. Він коштував 200 тисяч карбованців і його виготовлення та встановлення фінансувала Москва. Ідею Івана Севери повернути Франка обличчям до парку й спиною до університету (ніби він веде студентів вперед) відкинули. На фото з архіву Савки бачимо, як відливали гіпсову модель Каменяра, як вибивали її з каменю і встановлювали на місці. Камінь для пам’ятника — рожевий мармур зі Токівського кар’єру — подарований, та дуже затратним було його транспортування.

З часу появи величної кам’яної постаті Франка львівська школа скульпторів заявила про себе голосно. Так місто Трускавець стало практично містом скульптур: скульптури були в бюветах, на вулицях. Для санаторіїв «Трускавець» і «Південний» художниця Софія Караффа-Корбут у співавторстві зі склярем Мар’яном Тарнавським створила тематичні вітражі, які виготовили на ЛКСФ. Для зимового саду «Південного» художник-кераміст Зеновій Флінта у співавторстві з Андрієм Бокатеєм і Василем Кондратюком створив модульну решітку.

70-ті — поч. 80-х для ЛКСФ — золоті роки. На фабрику припадає велика доля промоцій, тоді є замовлення від держави переробити всі пам’ятники Леніна з бетону в бронзу. 1975 рік — на виставці у Вільнюсі майже половина проектів — ЛКСФ. Митці з Росії, Казахстану, Прибалтики приїжджають на фабрику, щоби виконувати свої роботи.

Та прийшли 90-ті — і принесли занепад — без дотацій неможливо працювати, бо замовлень нема. Марія Курочка згадує у щоденнику, що коли в 1978-му році взяли зарплату, то купили машину, а 1994-го — взяли тарілку на фабриці — купили мішок картоплі. Художники, чиї роботи їздили за кордон (хоч автори — ні), за яких усе вирішувала радянська система, не змогли дати собі ради в нових реаліях. У 1993 — 1996-му роках, коли через високі ціни на газ нема змоги використовувати печі, відбувається фінальне закриття фабрики. Залишаються приміщення, куди художники, як сталкери, приходять і працюють. Нема гути (склоцех закрили першим, у 2005 — 2006 роках), промислового виробництва декоративної кераміки (частково розташовані окремі керамічні майстерні), майже не зосталося цехів для виготовлення скульптури… ЛКСФ не змогла адаптуватися до нових потреб часу.

На першому поверсі Порохівки відвідувачів виставки при вході зустрічає скульптура невідомого автора вагою 650 кг з парку Високий замок. Вона демонструє технології ЛКСФ, естетику і те, що… доживає останні роки.

За аналогом стелажу в «Я Галерея», на другому поверсі Порохової вежі сконструювали дерев’яний стелаж, на якому розмістили експонати з ЛКСФ, фото й цитати, що мають до них стосунок. Це стильні, дизайнерські речі, авторство деяких із них не вдалося встановити.

Третій поверх Порохової вежі — експозиція виробів, опис технологій, світлини, які дають змогу побачити те, що інколи зосталося лише на них. На стінах — фото паркових скульптур, львівського художнього салону, а на столах — добра скульптурна пластика, так зване «чорне ню», лембики, тарелі, різної форми кераміка. На сцені красується форвард виробництва ЛКСФ — гутне скло. Важкі вази, високі й низькі, округлі й видовжені вражають розмаїттям кольорів і цікавих вкраплень бульбашок, венеціанської нитки — митці любили експериментувати. Виділяється серед них ваза-півень (зооморфна тема була актуальною), хоч кожен виріб унікальний за своїм виконанням, виглядає сучасно й актуально.

На фабриці виготовляли тарелі (був певний культ їх), рекламну продукцію для подарунків партнерам, керамічні панно, світильники для театрів та палаців культури. Мали майстри і комплексні замовлення для різних закладів, коштували вони дорого, багато з них уже не існують. На смітнику біля фабрики Павло Гудімов знайшов гіпсову модель одного з проєктів керамічного панно — вона теж зайняла своє місце на виставці.

Загалом, виставка показує потенціал культурного феномену ЛКСФ, і той, хто відвідав експозицію, ймовірно, уже не викине створені на фабриці речі, які має вдома. Крім того, якщо Львів — культурний центр України, то він мусить мати технічно-матеріальну базу як для керамістів, так і для скульпторів, склярів, керамістів, інакше зникне традиція, залишаться тільки виставкові спогади.

Автор статті — Наталя Яценко

Фотографії — Тарас Гіпп

13.09.2020

© 2013-2020 Західноукраїнський Архітектурний Портал. Всі права захищено.