Інтерв’ю з Михайлом Ягольником

Михайло Ягольник

24 грудня 2015 року Правління Львівської обласної організації Національної спілки архітекторів одноголосно підтримало кандидатуру Михайла Ягольника як єдиного кандидата, рекомендованого Спілкою, на вакантну посаду головного архітектора Львівської області. Для ближчого знайомства з цією персоною пропонуємо читачам нашого порталу інтерв’ю з паном Михайлом.

„Архітектура ― це не будівництво „квадратних метрів“, а будівництво суспільства“

Так вважає Михайло Ягольник, сертифікований архітектор, викладач Львівської політехніки, член Правління обласного осередку Національної спілки архітекторів України, учасник різних фахових об’єднань. За його спиною ― 1,5 тис. об’єктів, кілька пам’ятників у Львові (Іванові Трушу, Никифорові Дровняку, Володимирові Івасюку, а у планах ― Іванові Пулюю). Саме його кандидатуру ЛОО НСАУ підтримала на участь у конкурсі на заміщення посади директора департаменту архітектури та розвитку містобудування Львівської ОДА ― головного архітектора області (документи від кандидатів приймають до 5 січня). Тож говоримо з Михайлом Володимировичем про Львівщину і Львів у містобудівному контексті, про професійну етику зодчого і важливість діалогу із Genius loci та із замовником, про молодь і працю „на суспільство“, що „приносить значно більші дивіденди, ніж робота на себе“

― Якщо місто сприймаємо як цілісну систему, то область із точки зору містобудування ― щось менш означене, неоднорідне… Які проблеми доведеться вирішувати головному архітектору Львівщини?

― Співвідношення між областю та містом є таке ж, як між областю і державою Україна або ж між Україною та Європою чи Європою і світом. Тобто це ланцюг взаємозв’язків, жодну ланку якого не можна розглядати відокремлено від ширшого контексту. До того ж, якщо тепер у нас всі шляхи ведуть з у Євроспільноту, то Львівська область і Львів ― саме на цьому шляху.

Львівська область має низку переваг порівняно з іншими областями України. Це і багатий природно-ландшафтний каркас ― географічна приналежність одночасно до двох басейнів — Балтійського і Чорного морів, території від високогір’я Карпат до Волинської рівнини; і значні природні багатства (від корисних копалин, нафтогазових родовищ до сільськогосподарської продукції та лісового і водного господарств); і потужний рекреаційно-лікувальий потенціал. А ще ― вдале геополітичне розташування, зокрема для прикордонного і євроінтеграційного співробітництва, високий рівень виробничого й інтелектуального ресурсу та багато іншого. Найголовнішим негативом вважаю те, що весь згаданий потенціал не розкритий навіть наполовину!

Загалом місто й область поєднані різними зв’язками: економічними, культурними, енергетичними, транспортними і т.д. І найбільшою проблемою донедавна був (зараз з’явились тенденції до покращення)  поганий взаємозв’язок між Львовом та областю. Вони завжди розцінювались як дві різні площини, а це тільки шкодить. Великою мірою всі проблеми області та її центру спільні, і щоб їх вирішувати, треба добре знати проблеми Львова. Скажімо, ріка Полтва скидає свої неочищені води в інші ріки області, а ті далі, через Білорусь і Польщу, ― у Балтійське море. Без участі обласних інституцій цю проблему не вирішити. Важливо відлагодити всі взаємозв’язки між Львовом та областю й моніторити їх стан, щоб все працювало взаємозлагоджено і раціонально. Проблемою є відсутність стратегії розвитку області: я не стверджую, що її немає (однак, шукаючи її, я так і не знайшов цілісного плану розвитку), та якщо вона не пройшла громадських обговорень, дискусій, не мала поправок, то можна вважати, що її нема. Адже стратегію в принципі розробляють для пошуку партнерства в суспільстві. Лише спільними зусиллями всіх зацікавлених сторін можна здолати проблеми.

― Тобто основним завданням головного архітектора області мало б бути налагодження ефективної комунікації в різних напрямах між Львовом і областю?

― Так. Важливо розуміти, що містобудівна політика жодним чином не відокремлена від економічного, культурного й іншого аспектів життя, а безпосередньо від них залежить. Архітектура ― це не будівництво „квадратних метрів“, а будівництво суспільства. Нині, як усі знаємо, не найкращі часи, зокрема з економічної точки зору, але життя продовжується. Тож треба взяти до уваги ці обставини ― і навчитися з ними жити. Не варто прагнути, щоб все було з пафосом ― суперкрасиве, супердороге… На це немає ресурсів. І, зрештою, потрібно вміти бачити прекрасне в малих речах.

Тепер, завдяки політиці децентралізації, область матиме серйозні преференції над містом: увага буде зосереджена не стільки на Львові, як на малих містечках і селах. Саме високий рівень цивілізації у маленьких містечках, селах, які є носіями національної культури, ― це основа демократії в Європі. Невеликі населені пункти розквітають завдяки тому, що 95% бюджетних коштів залишається на місцях; мешканець бачить, на що йдуть його податки, і це стимулює його вкладати у розвиток своєї територіальної одиниці. Якщо б містечка і села довкола Львова були не гірші, а в чомусь навіть і кращі за нього, це допомогло б вирішити різні проблеми, зокрема із розселенням: тікаючи  від невирішених локальних проблем до великого міста, люди насправді там їх не вирішують, а лише загострюють. Тож розвиток містечок, сіл області ― це комплексне питання.

― Говорячи про міський простір Львова в інтерв’ю з Олександром Сирцовим (літо 2015-го), Ви сказали, що часто бачите в нашому місті приклади „некоректного поводження із середовищем“. Що таке коректність/некоректність стосовно середовища? І якими принципами, на Вашу думку, має керуватись архітектор?

― Некоректність в архітектурі ― заходити у сформоване міське середовище зі своїм творчим егоїзмом. Так у джазі не чинять, ― музики не буде. Як музикантові треба чути свого партнера, так архітекторові ― середовище. Поруч завжди є твій колега, який, скажімо, сто років тому залишив певний слід і зараз уже не вийде з тобою на прю. Варто шанувати його працю ― щоб у майбутньому і до тебе так ставились. У Львові є певна симфонія, партитура, певні правила поведінки, і якщо ти входиш у історично сформований міський простір, маєш чути його музику, щоб не перекрити її своїм недоладним барабанним боєм. Питання професійної етики є дуже важливе, і ним я, до речі, займаюсь як член Комісії НСАУ з авторського права та професійної етики.

― Основна складність, схоже, з’являється, коли треба поєднати минуле із сучасним, адже кожне місто розвивається, змінюється, живе. Як, скажімо, „вписати“ нову будівлю в історичний контекст?

― Це дуже тонкі речі, але це можливо ― якщо чути середовище. Я не геніальний і геніальності нікого не навчу, але я вмію розмовляти з Генієм місця ― Genius loci, адже кожне середовище має свого духа, і якщо з ним не домовишся, програєш і ти, і твій замовник. Із замовником, до речі, архітекторові теж важливо розмовляти. У нас зазвичай архітектор із ним не веде едукаційної бесіди, а відразу робить, що той скаже, ― замість радитися, вести разом пошук і діалог.

― Розкажіть про пам’ятники у Львові, співавтором яких Ви є.

― Якщо до обіду я працюю на себе, то після обіду ― на суспільство, що приносить значно більші дивіденди, ніж робота на себе. Я є учасником різних громадських структур, як-от Національна спілка архітекторів України, Український фонд культури, Західноукраїнська туристична асоціація, Містобудівна рада при управлінні архітектури та містобудування у місті Львові, Консультативна рада при управлінні охорони історичного середовища та ін. Пам’ятники ― теж данина громадському життю. Я намагаюся робити їх за трьома категоріями: українська культура, мистецтво і наука. Бажаю підтримувати те, що об’єднує людей, а не те, що їх роз’єднує. У звитяги, політику не йду, тому що це  неоднозначно і неконструктивно. Отже, Іван Труш: якби, скажімо, Франція мала такого фантастичного художника, він був би серед перших. Никифор Дровняк ― фактично маляр №1 у примітивізмі: не маючи вихідних позицій, освіти, ця упосліджена людина культивувала в собі внутрішню гідність, що й привело до мистецьких вершин. Володимир Івасюк: я звертаю увагу не на його революційність, політичні аспекти, а на те, що він перший підніс українську пісню на світовий рівень.

Зараз працюю над ініціацією створення пам’ятника Іванові Пулюю. Це людина-епоха. Якщо б його не було, не було б ні Н.Тесли, ні багатьох наукових винаходів. В.Рентген, порушивши авторські права і вкравши його винахід, отримав за нього Нобелівську премію, а нашому вченому сказав, що в нього, Рентгена, є держава, яка його захищає, у Пулюя ж ― її нема. Я вже навів довідки з дальніми родичами вченого, науковим середовищем. Зараз є етап форматування оргкомітету зі спорудження пам’ятника.

― Ви є старшим викладачем кафедри дизайну архітектурного середовища Львівської політехніки. Що можете сказати про студентів ― майбутніх фахівців?

― Моє покоління ― перше покоління хрущовської відлиги. На той час страх сталінських репресій минув, але Брежнєв над свідомістю мого покоління попрацював „непогано“, і ті бацили ще й нині гуляють ― не лише в Україні, а й, скажімо, у Східній Німеччині… Хоча я намагаюсь критично мислити і ставлю фільтри, все одно часом ловлю себе на тому, що думаю як „совок“. Це найстрашніша хвороба мого покоління ― мислити як homo soveticus. Нинішня молодь, особливо люди, народжені після 1991-го, ― разюче інакша. Я захоплений нею! Багато не треба говорити, варто згадати 2013 рік, грудень ― Майдан. У молодих вистачає азарту, їх не треба повчати, вони прекрасно у всьому орієнтуються; моє ж покоління може передати їм хіба свій радянський досвід… Також мені імпонує й орієнтація молоді на те, щоб бути конкурентоздатними: важливо, щоб молоді фахівці позбулися комплексу меншовартості ― комплексу містечкового архітектора, а брали участь у різних конкурсах, зокрема міжнародних. Я, наприклад, активно це роблю ― і не для того, щоб вигравати, а щоб орієнтуватися, де я є у цій ієрархії. Наприклад, нещодавно ми з молодою командою серед 48-ми учасників зі всієї України посіли 2-ге призове місце у Всеукраїнському конкурсі на кращий архітектурний проект для „Технопарку“.

― Може, є конкурси, участь чи перемогу в яких вважаєте своїм здобутком?

― 1996 рік, Японія ― конкурсний проект парламентської бібліотеки в Кансай-Кай, біля Кіото. Я був 15-й серед 10 тис. архітекторів з усього світу, при цьому перші 40 позицій посіли японці. Журі не розшифрувало, що мій проект міг зробити не японець. Та це невипадково, бо я давно цікавлюся японською культурою, традиціями. Там важлива сила духу, спілкування на духовному рівні, вміння підпорядковуватись чомусь вищому ― тому треба дослухатись до себе й до Часу.

28.12.2015

Розмовляла Ірина ШУТКА

 

© 2013-2017 Західноукраїнський Архітектурний Портал. Всі права захищено.